17/07/2014
Я так довго відкладала написання цього посту, бо мені здається як би я його не написала, це все одно не буде достатньо добре і не зможе передати весь спектр емоцій і захвату, але я це зробила, нарешті. Про початок дня тут.
Середина літа, спека, Італія, я і "Arctic Monkeys". Той день коли мрія стала реальністю, а точніше це щось таке про що я навіть не насмілювалась мріяти. Напевно в такі моменти дійсно починаєш вірити що нема нічого неможливого, бо якщо дійсно чогось хочеш достатньо сильно, всі перешкоди будуть здаватись просто чимось мізерним, бо я раніше подумати не могла що я опинюсь тут сьогодні. Я не знаю як передати свій захват від всього що відбувалося. Але в мене було чітке відчуття ніби все так і має бути і нема нічого що було б більш правильним, ніж цей конкретний момент. Я чомусь була впевнена що буду ненормальною фанаткою, а всі італійці будуть такі типу: «Що ми тут не бачили? В нас таких концертів по 10 на день». Але виявилось що вони просто найбожевільніші фанати яких тільки можна увити. Просто вони дуже емоційні, таке враження що вони 2 хвилини не рухаючись не зможуть простояти.
Спочатку я абсолютно спокійно сиділа на трибунах і спостерігала за тим що відбувалось кругом, вразив рівень організованості і підготовленості італійських фанатів: всі з рюкзаками, а не з сумкою, як я, з рушниками, на яких можна сидіти, дехто навіть мав парасолі від сонця, ті хто прийшов на початку написали на руках номери, не знаю до кінця як це мало працювати. Також смішно було бачити таку велику кількість клонів Алекса і взагалі людей в темних окулярах з сигаретою, хоча одночасно з тим трохи приємно. Десь в годині 6 всіх почали виганяти з головної площі і її загородили. Я довго тупила і через це в мене не вийшло стати в чергу так близько, як хотілося б. Після досить тривалого стояння за загородженням, всіх нарешті почали пропускати, але яким виявилось розчарування коли ще приблизно годину прийшлось просто сидіти під сценою, на сонці і без можливості кудись відійти.
Всі повставали і підсунулись вперед коли почали відчувати що вже зараз на сцені має щось початись, але це були тільки "The Kills", які виступали на розігріві і на яких мені було все-одно, мені було обідно що на розігріві були не Tame Impala, як на попередніх концертах, але хтось в перших рядах тримав табличку: "Я тут лише заради "The Kills", візьміть мене на сцену". Кожному своє, це вже точно. Вони не погано розігріли народ, але я не впевнена чи це було взагалі потрібно, бо напруження і очікування на той момент вже досягло крайніх показників, тому коли на сцені прозвучали перші акорди "Do I Wanna Know?" всі просто взірвались. Завіса впала і почалась дуже сильна давка, а мені вже було все одно, я вже не відчувала ні того на скільки було гаряче, ні того що мене болять ноги, та взагалі нічого крім абсолютного щастя, це неможливо описати, напевно це була ейфорія. Оставалось тільки кричати слова пісні так голосно як можеш разом зі всіма. Не можна не згадати про вже легендарний розовий піджачок Алекса, в якому він вийшов в той вечір і взагалі мені здалось вони були занадто тепло вдягнені. Яке везіння попасти саме на той виступ, бо той який був в Вероні, хоч і відбувався на території якось замку, але був не таким значимим.
Другою композицією в сет листі була "Snap Out of It", на яку тільки вийшов дуже суперечливий кліп, ну дуже. Потім "Arabella", куплетів до якої ніхто нормально не знав, але приспів всі кричали як має бути. Перша пісня зі старих "Brianstorm", далі "Don't Sit Down 'Cause I've Moved Your Chair", "Dancing Shoes", "Crying Lightning" – один хіт за іншим. Потім "Knee Socks", шкода без Джоша Хомма. Далі моя улюблена "My Propeller", яке щастя що вона була в сет листі. "I Bet You Look Good on the Dancefloor", пісня яку знають абсолютно всі і під яку просто не можливо стояти на місці, не те щоб там взагалі хоч хтось стояв спокійно, в якийсь момент мені хтось став ззаду на ногу і в мене злетів кед, я вже думала останусь без нього, бо взути його назад було не легко. Наступна "Library Pictures", найважча зі всього сету по звучанню і яку я не дуже люблю, далі знов нові "Fireside" і "No. 1 Party Anthem", тоді "She's Thunderstorms", "Why'd You Only Call Me When You're High?", яку я записала на відео, дуже шкода що тільки її. Далі "Fluorescent Adolescent" і вже така заїждена "505", після чого всі почали думати що це вже кінець, але це була просто запланована перерва і вони досить швидко вернулися з "One for the Road". Далі була "I Wanna Be Yours", "Mardy Bum" яку публіка вимагала від самого початку і я досі не розумію чому, багато в кого були таблички : "ми хочем Mardy Bоооm". І в самому кінці була "R U Mine?" від якої хотілось тільки більше, бо особисто мені здавалось що пройшло тільки 15 хвилин, а не півтори години, але вони пішли і вже більше не вийшли, вони ніколи не виходять, в них завжди чітко спланований сет лист з запланованими піснями «на біс», хоча відробили вони як треба і з нового альбому зіграли майже всі пісні і старі, ті які я найбільше люблю, хоча я всі люблю.
Всі почали повільно розходитись, а я ніяк не могла повірити що все закінчилось і замість того щоб йти від сцени підходила тільки ближче, те що мені під час концерту ніяк не вийшло б зробити. Спочатку я просто дивилась як стафф збирають інструменти і якась дівчина витягнула барабанну паличку просто в мене з під ноги! Але потім я помітила що на мікрофонній стійці ще є два помаранчеві медіатори і почала англійською кричати до одного чувака щоб мені його дав, але той допетрав тільки коли інші фанати так само побачили і почали йому то кричати вже італійською. Спочатку ніхто на це не звертав уваги, все правильно, люди роботою були зайняті, але потім один з них зняв той медіатор, спустився вниз і простягнув його на витягнутій руці до фанатів. Всі почали щось кричати і простягувати руки, але мені було все одно, я перша помітила той медіатор, він повинен був бути мій, тому я просто забрала його в нього, розвернулась і пішла. Потім я ще стояла біля сцени за загородженням з приблизно 15-ю іншими фанатами в надії отримати автограф, але ясно що ніхто до нас так і не вийшов.
Мій поїзд приїжджав тільки в 4:25, а тоді була десь тільки 12:00, я повільно відправилась на пошуки вокзалу. Вночі все виглядало трохи інакше і я точно не збиралась йти назад тою самою дорогою що прийшла, а дарма, бо в результаті я заблудилась і плюс до цього в мене розрядився телефон. Запитати дорогу майже не було в кого, тому я просто йшла, поки не вийшла на одну компанію, в якої і запитала куди треба далі йти. Спочатку вони дали мені телефон з картою, але виявилось я була досить далеко, ми розговорились з ними, на щастя одна дівчина досить добре знала англійську і навіть трохи російську. Вони питали мене про концерт, про те як мені їхня англійська і казали мені що я «крезі», через те що сама кругом їжджу. В результаті підійшли їхні знайомі, які люб’язно завезли мене машиною до вокзалу, хоча спочатку переживали як я маю там сама чекати так довго, бо це трохи небезпечно, але коли ми під’їхали, то побачили що сама я точно не буду, там було дуже багато людей з концерту, що не могло не тішити. Я знайшла собі місце на якомусь пам’ятнику де навіть трохи поспала, а потім приїхав наш крутий вагон, який був весь розмальований графіті, я довго не могла зрозуміти де треба компостувати квиток, виявилось ті спеціальні машинки не працювали. Вагон був повністю забитий, я їхала біля копії Алекса ери Хамбаг, але шкода що не дуже довго, бо мені треба було робити пересадку, ви собі не уявляєте як сильно мені не хотілось виходити з того поїзду, всі ці люди вже стали мені як рідні після концерту, ночівлі на вокзалі і цієї поїздки. На тій станції я виходила сама, в той момент я відчула що це вже дійсно кінець, але потрібно було йти шукати свою платформу і чекати на поїзд до Болоньї, а там на ще один і йти додому спати, а потім дивитись фотографії і відео. І хоч все закінчилось, в мене залишились ці дійсно незабутні враження і спогади про два найкращі дні в моєму житті.
