28 лютого я їздила в Київ на концерт The Neighbourhood. Дуже класний день видався, тому в мене вже є відповідь на запитання перед новим роком «Яку подію цього року мені хотілося б запам'ятати назавжди?», бо його дійсно буде дуже важко переплюнути.
Починалось все не дуже весело, я чогось дуже переживала від того що мені треба буде їхати самій на поїзді, хоча це було дуже тупо, бо я вже їздила сама сто разів і не тільки поїздом, і не тільки в Україні. І хоч я й дуже замерзла поки доїхала, але це вже не має значення.
Коли я вийшла з вокзалу зразу стало ясно що я в Києві. На горизонті виднілись висотки і якийсь завод. Першим моїм інстинктом було сісти на тролейбус, який як раз під’їхав, але потім я згадала, що насправді не знаю куди він їде. Тому я повернула наліво в сторону макдаку, де я випила каву, бо спала я дуже погано в тому поїзді, зігрілась, подивилась дорогу і вже треба було йти, бо була десь 12 година, а мені ще треба було встигнути сходити в Пінчук Арт Центр перед тим як зустрітися з Анею.
Я почала свій шлях досить невпевнено, але йти треба було хоть кудись. Але чим далі я йшла, тим більше впевненості в мене появлялось. Вийшло сонечко і було досить тепло, я довго йшла по вулиці Вокзальній вздовж гарних будинків, а потім повернула на Жилянську, далі я пішла вверх до парку. Взагалі, на карті виглядало ніби йти не так багато, але виявилось, що весь парк біля університету йде під гірку і це було не просто. Зате, я нарешті побачила університет імені Тараса Шевченка, той такий червоний. Перед ним теж був парк, де я встигла пофоткатись, майже полежати на класних лавках, подивитися на якихось сектантів, наробити фоток і випити імбирного чаю в кафе на куті. Настрій в мене піднімався.
Всередині галереї на першому поверсі мене чекала стійка реєстрації, невеликий магазинчик з дуже крутими книгами і блокнотами (а-а-а, молескін за 500 грн) і якась виставка. Переважна більшість експозицій в той день складалась з відео: в одній кімнаті були екрани з людьми, які щось говорили, але мені не було коли це слухати, в інших показували відео через проектор, ще в іншій кімнаті показували ще якесь відео, теж з якимись людьми, які щось там розказували. Мені найбільше сподобались картини з дроту і кафе на останньому поверсі, а ну і туалети з крутим кольоровим освітленням. Вийшла я переповнена натхненням і з впевненістю, що якби жила в Києві то часто сюди б заходила. Там правда класно – є кімнати де можна полежати в кріслах-мішках, куча цікавих штук, як та книжка з якимись рандомними цитатами/поезією, на одній зі сторінок якої було надруковно текст пісні Smells Like Teen Spirit групи Nirvana.
Далі я пішла вверх по Хрещатику до майдану Незалежності, де ми і мали зустрітися з Анею. Я вже майже дійшла до Майдану, коли зателефонувала Аня і сказала що вона вже на місці, виявилось що ми трохи розминулись, але потім швидко знайшлись. Ми зробили декілька фото на фоні Майдану, піднялись на оглядовий майданчик і вирішили що було б не погано поїсти.
Ми йшли в сторону клубу і зайшли в якусь піцерію, де замовили піцу, але вирішили що в нас нема часу її їсти і краще раніше зайняти чергу на концерт. В результаті їли ми по дорозі туди – цікавий досвід, а потім ще поки стояли в черзі, а це десь так 2 години, бо хоч ми й прийшли на 1,5 раніше, але запуск затримали ще на півгодини. Ми встигли там і поспівати, дякую людям які включали біля нас музику в машині, і потанцювати, дякую морозу, і відео подивитись, дякуючи мені.
Народу збиралось все більше, напруження росло, все-таки зима і все-таки один з найбажаніших виступів року! Десь о пів на сьому всіх нарешті запустили. Ми зайняли не найгірші місця, приблизно посередині залу. На розігріві були Brunettes Shoot Blondes, яких я вже бачила до цього на Razomfest і які дуже класно відіграли.
Після невеликої перерви все світло погасло і залунали перші акорди Ferrari. Це був той момент, коли про все забуваєш. Сотні рук з телефонами піднялись вгору бажаючи зазняти момент виходу групи на сцену. Тишина. «What’s up? We are The Neighbourhood». Взрив! Дівчата в перших рядах перейшли на ультразвук. І все стало якимось сюрреальним. Думки в голові приблизно такі: «Це правда вони? Я правда тут? Це реальність? Is this a real life? I think I’m not gonna make it.»
Катарсис, ейфорія, екзальтація. Вся сцена була заповнена димом настільки сильно, що їх не було нормально видно пісні дві. А взагалі, от весь сетлист з концерту: Ferrari (Intro), Greetings From Califournia, Prey, Jealou$y, Baby Came Home, Female Robbery, Wires, Daddy Issues, Wiped Out!, Afraid, Baby Came Home 2, Cry Baby, W.D.Y.W.F.M.?, Let It Go, Warm, Sweater Weather, R.I.P. 2 My Youth. Перед концертом поширювали подібний сетлист, але в ньому не було Jealou$y, а я її дуже люблю, тому її виконання було приємним сюрпризом. Якщо опустити давку в перших рядах, яка є присутня на всіх концертах, бо це просто ціна яку приходиться платити, якщо хочеш стояти близько, то все було просто супер!
Всі побоювання на рахунок їхніх живих виступів не підтвердилися. Я читала декілька негативних відгуків спочатку з концерту в Лондоні, а потім, з зовсім недавнього в Санкт-Петербурзі, ну і плюс деякі відео з виступів в стилі «I can't wait till this performance is over, and I just wanna cry». Джессі викладався на кожній пісні, виконання пісень було на висоті, так само як і танці.
Взаємодія з публікою, енергія, віддача-все як має бути. Декілька з найкрутіших моментів: коли на сцену передали малюнок на пісні Cry Baby, показувати певні жести на Afraid, коли ввімкнули диско-кулю на Wiped Out! і коли всі хором співали під Sweater Weather. Окрему увагу заслуговує прикид їхнього соліста, а саме футболка «Я люблю Київ», непонятні штани з принтом зебри, леопардова шапка, яка вже стала культовою і окуляри а-ля Курт.
Після концерту в натовп викидали багато речей, але ми так нічого і не зловили, але було якось все-одно. Треба було вибиратись на вулицю, викликати таксі і встигнути на потяг, який в нас був в 10:40. На поїзд ми так і не встигли. Я повернула свій квиток, за який мені віддали тільки 10% його вартості і ми купили квитки на єдиний плацкарт, який був аж в 4:35. Мій телефон був майже на нулі, але я ще зайшла вк запитати людей чи вони чекають під клубом на автографи і що там взагалі відбувається, на що мені відповіли, що група вже поїхала помахавши фанатам ручкою.
